Українскький режисер та оператор, найбілш відомий проєктом Insiders Project та документальним фільмом «Байконур. Вторгнення» 


Інтерв’ю: Анастасія Горбунова
Фото: Danil Privet



 Instagram x Байнокур. Вторгнення



Як це — бути тобою?
Складне питання. Я вважаю себе наполовину апполоністом, наполовину діонісійцем. Що це означає? Це означає, що іноді я дозволяю собі зануритись в якісь глибокі філософські роздуми щодо сенсу життя і людської природи, а іноді я дозволяю собі відійти від цього і просто класно «потусуватись».

Що для тебе натхнення, де ти його шукаєш і що тебе надихає у цілому?
Неможливо сказати, що я шукаю, пошук — це процес, він має відбуватися  безперервно, як накопичення знань. Пошук — це процес, який має відбуватися в людині кожного дня. Цим ми відрізняємося від тварин — тим, що людина прагне шукати, тим, що людина прагне розширювати горизонти. Це якщо говорити про Світлу частину людини. Про темний бік можна говорити теж дуже довго. Але якщо ми говоримо про світлий бік людини, то вона прагне завжди пошуку, розширення горизонтів, розширення своїх можливостей.

Ми ж не просто так намагаємось літати в космос. Ми намагаємося розширювати горизонти, розширювати сприйняття світу. І наука, і фолософія — це все витвори людини, тому що вона знаходиться в пошуку розуміння що за межею.

Тому якось так. Не можу сказати, що я шукаю. Коли я це знайду, я це зрозумію. 

Що тебе надихає у сфері твоєї діяльності?
Живопис, музика, жіноча природа та людська природа загалом, бо вона дуже глибока і темна.

А засмучує?
Відсутність комунікації між людьми, відсутність бізнес-етики, пихате его людей, і взагалі его, з яким треба працювати кожного дня і не давати йому виходити з берегів. І неосвіченість багатьох людей.

Які почуття переповнювали тебе на твоєму першому проекті і чи ти пам’ятаєш його?
Перший проект — це не те що старе питання, просто воно розмите. Тому що перший проект… Те, що в університеті, можна вважати за перший проект?

Давай я спитаю по-іншому. Твій перший проект, коли він був? В університеті чи пізніше? Коли ти відчув, що робиш все правильно? Після якого проекту було це відчуття
Коли ми в Криму в 2013 році  знімали на радіолокаційних антенах, які були побудовані Корольовим,  BMX-ера Васю Лук’яненка, Red Bull-атлета. Після цього я зрозумів, що я хочу займатись екшн-зйомкою, мені цікавий екстрим.  Я в юності займався екстремальними видами спорту і по життю взагалі люблю динаміку. Відразу після цього проекту понеслося занурення в різного роду простори з якимись перешкодами. Почалося випробування себе і за рахунок того, що ти себе випробовуєш, ти відкриваєш в собі якісь нові грані. Це цікаво.

А ти творчий чи реаліст у своєму житті і як це тобі допомагає чи не допомагає у твоїй творчості?
Знову-таки наполовину аполлонізм, наполовину діонісійство. Аполлон в мені творчий, він весь час в пошуку, він  заглиблюється, а Діоніс — він реалістичний, він дивиться прагматично на життя,  іноді побутовий але дуже веселий.

Але обидві ці частини твоєї особистості як ти використовуєш у своїй творчості? Як вони займають певну роль у творчості твоїй?
Звісно це впливає на мою творчість. Взагалі кінематограф, для мене є дослідженням людської природи, зовнішніх процесів і творче переосмислення цих процесів.

Я вважаю що людську природу можна  досліджувати тільки через самого себе.

Для мене в першу чергу  є  важливим відслідковувати свої відчуття і свої внутрішні стани для того, щоб зрозуміти як людина може  вчинити в тій або іншій життєвій ситуації, що дозволить мені в майбутньому моделювати і створювати певні драматургічні історії, які будуть емоційно впливати на глядача і давати йому якесь переосмислення процесів навколо.

Відносно цих процесів — мені цікаво, чи розумієш ти процес виробництва від його зародження до кінця? І чи не пропадає магія, коли ти розумієш із чого все починається і до чого йде?
Магії не буде, якщо ти не розумієшся на процесах виробництва і технічних моментах всього циклу виробництва взагалі будь-якого аудіовізуального продукту. Для того, щоб робити в кайф, працювати на майданчику в кайф, а саме робота на майданчику збуджує режисера ну і кінцевий результат. Саме ця робота, комфорт цієї роботи, залежить від твоєї підготовленості. А для того, щоб добре готуватись, треба розуміти процеси. Ні, вони не відволікають, вони навпаки створюють підґрунтя, щоб зростала ця магія кіно.


У кінотеатрах з 5 серпня 

Як зараз ти сприймаєш творіння інших творців? Ти бачиш усі недоліки, усі процеси, як це впливає на твою оцінку?
Я не бачу… Недоліки я, звісно, бачу, просто… Цікаве питання. По-перше, я останнім часом взагалі нічого не дивлюсь. Я займаюся тільки читанням, різного роду проектами і своїми справами. Чому я не дивлюсь? Тому що я вже дуже багато в юності, під час свого навчання надивився, і за цей період я склав у себе певну базу даних. Зараз я займаюся своїм переосмисленням і пошуком своєї власної форми і стилю. Натхнення я черпаю тільки з літератури, тому що в принципі як працює інструментарій я розумію. Звісно, аналізувати роботи інших митців важливо, але важливіше набагато аналізувати роботи класиків, адже вони стояли в зародженні багатьох прийомів, які зараз використовуються сучасними митцями. Наприклад, Бергман. Сам Бергман зробив  колосальний вплив на західноєвропейський кінематограф, та й взагалі на світовий кінематограф. Після нього з’явилося дуже багато серйозних режисерів, і його прийоми використовуються досі. Я звик до цього потоку, до величезної кількості візуального сміття, бо ми живемо в перенасиченому інформаційному світі і живемо в візуально насиченому світі. Тому дуже важливо знаходити свій індивідуальний почерк.  А індивідуальний почерк можна знайти тільки тоді, коли ти через себе пропускаєш певний вид мистецтва такий як, наприклад, література. Тому що література лежить в основі всього насправді. І саме аналізуючи літературу ти створюєш щось своє, щось нове. А форма, інструменти, вони є. Насправді сучасний кінематографіст нічого нового і з розряду «колеса»  точно зараз не знайде. Але те, що поїде на цих колесах, ми точно можемо зробити. Як воно буде виглядати — теж в наших силах.

Що ти відчуваєш, коли вже завершено проект, і глядач дивиться твою картинку?
Гордість, і велике полегшення, тому що в першу чергу художник не є художником, якщо він не дарує свій твір суспільству, людині. 

За кожним твором повинна стояти якась мета, якийсь сенс, якась актуальність. Тому дуже важливо показати свій твір і просто відпустити та отримати полегшення. Це як дитина, яку ти відпускаєш в світ. Як птах, якого ти випускаєш з неволі. Ти його виростив, і він летить далі.

Але знову ж таки, треба розуміти, навіщо я це роблю, навіщо я витрачаю рік-два життя на створення великої форми, великого фільму.  Робота  над великим проектом — це трата великого ресурсу. Тому що в першу чергу ми витрачаємо свій найважливіший ресурс —  час. І треба розуміти, навіщо я його витрачаю .  

Ось це відчуття, коли ти сидиш у глядацькому залі, усі дивляться на твою роботу, що ти відчуваєш, коли розумієш, що саме зараз глядач оцінює?
Я не думаю про те, що всі оцінюють, я відштовхуюсь від того, що я закладав коли знімав той же «Insiders project», або той же «Байконур. Вторгнення”. Мені подобається, що мій вектор руху в творчості, взагалі в кінематографі прагне фінальної точки — великого екрану. У мене амбіції робити кінотвори, які були б представлені для глядача на великому екрані. В чому перевага великого екрану? В тому, що це колективне сприйняття. Тобто глядач не відволікається на мобільні телефони, є великий екран, є момент занурення в цей великий екран та історію, є звук, як серйозний допоміжний елемент. На тих кінопоказах, які ми влаштовували для «Insiders project» і  «Байконур.Вторгнення” на великому екрані, я намагався вловити, в ключових моментах фільму, в яких я закладав певні емоційні ключі,  цей емоційний резонанс залу. Якщо він вловлюється, тоді я діяв правильно. Якщо я розумію, що я діяв правильно, тоді я задоволений своєю роботою. 

Якщо б у тебе була можливість зануритися в якусь кінореальність, у якийсь фільм чи книгу, не проживаючи життя головного героя, просто побувати там, що б це було?
«Хоробре серце» з Мелом Гібсоном.

Яке визначення краси ти знайшов для себе на цьому етапі твого життя? Що для тебе є краса?
Якщо говорити про те, що я побачив під час роботи з «Insiders project» і «Байконур. Вторгнення» то це краса  плинності часу.  Це було занурення в той простір, в ті місця, які знаходяться ніби поза часом. Вони завмерлі в часі. Коли ти потрапляєш всередину цих об’єктів — будь то підземні бункери, мертві заводи або та ж космічна законсервована станція , ти ніби потраплєш в інший простір, ти ніби потрапляєш в минуле. Ти знаходишся якраз поза простором, поза часом. І ти бачиш, як час впливає на це. Це класно, бо це завмерлий момент. Облуплена стіна, заіржавілий величезний літак — це все результати дії часу.

І коли ти бачиш результати дії часу, ти починаєш цінувати час.

Тому для мене краса якраз відкрилася в тому, що я бачив, як діє час.  

А що найкрасивіше ти бачив або відчував у своєму житті?
Це питання… Його можна дуже сильно розширювати…

Одне з найпрекрасніших, що я відчував, — це страх. Бо страх — це дуже цікава субстанція, яка щоразу впливає на тебе по-іншому. Бо страх — він багатогранний.  Коли страх на тебе діє, він розкриває в тобі небачені грані твоєї внутрішньої природи. А коли ти розкриваєш в собі небачені грані своєї природи, в цьому і є краса, в цьому  є справжність того, що називається «людська природа».

Тому це одне з найпрекрасніших, що я відчував.   Спостереження за своїм світом це прекрасно.



Чи справедливий світ і чи можлива казка у реальному житті? Чому?
Не знаю, щодо справедливості світу — це дуже важке питання. Це залежить від того, як сама людина, митець, на це дивиться. Не знаю, це треба досліджувати. Окей, можна розібрати. Я зараз знімав фільм про онкохворих дітей. І я відкрив для себе зовсім інший світ. Я відкрив для себе світ боротьби дітей за життя, боротьби батьків за життя своїх дітей. Одна з героїнь, десятирічна дівчинка, яку я знімав, я розумів, ,  що вона, на превеликий жаль відійде в інший світ. І для мене тут якраз питання справедливості стоїть на такій цікавій межі. Тому що дитина така чиста сама по собі, що я навіть не знаю, чи заслуговує вона на ті страждання, які їй може дати цей світ. І коли Творець приводить людину (Творець — я не маю на увазі не православного бога, а силу, яка створила людину), коли він приводить душу в світ, він її приводить з певною метою. І забирає він цю душу теж з певною метою. І цей світ, в який потрапить ця дитина, він може бути набагато світлішим, чистішим, прозорішим і лагіднішим до цієї душі, ніж наш світ. Тому справедливість світу — це дуже серйозне і тонке питання. Воно залежить від багатьох обставин сприйняття і досвіду тієї людини, яка задумується над ним. А щодо «казки»… Що таке казка? Це простір, в якому діють якісь метафізичні закони, закони містики, тощо. Коли я побував на Байконурі, коли я зайшов в цехи, де були мертві космічні шатли — для мене це була казка. Чому це була казка? Тому що я сам додумував собі образи, які й були конструктором цієї казки. Для мене це був якийсь Некрополь, в який я потрапив. Ці великі птахи, вони спали, і я собі уявляв, що ця зброя може прокинутись в будь-який момент. Для художника дуже важливо бачити цю метафізику. Цю казковість світу. Він повинен бути транслятором цієї казковості, він повинен бачити ці деталі, образи, архетипи. Він повинен спостерігати за життям, щоб бачити цю казковість. Тоді життя стає цікавішим і тоді з’являється якась цікава форма, яку можна дарувати глядачу. 

Якщо брати не твої роботи, з яким віршем, фільмом, поемою, книгою, піснею ти міг би себе асоціювати на даному етапі твого життя? Що резонує і відгукується тобі прямо зараз?
Є багато віршів, цікавих віршів, є декілька власних віршів, але в контексті інтерв’ю буде не дуже доречно. Я скажу одне. У мене є улюблений поет, Василь Стус, і його геній розкрився, мені здається, тільки тому, що він потрапив в надзвичайно складні життєві обставини.  І саме ці обставини розкрили його геній. І для мене цей нерв, який він передає в своїх творах, він дуже важливий, бо він розкриває для мене прекрасність життя. Він надихає, він нагадує мені те, що я живу в тих обставинах, в яких я можу вільно творити. І його поезія для мене є рятівним колом в якихось серйозних внутрішніх моментах, коли я переживаю якісь стани  внутрішнього пошуку, коли я переживаю якісь моменти вигорання, депресії і так далі. Всі ці моменти треба пропрацьовувати, але я тікаю до Стуса і знаходжу відповідь в його творах. Якщо говорити про серйозну прозу, то це Герман Гессе. Це що стосується західної літератури. Це неймовірний письменник, який, знову ж таки, відкриває людську природу з двох боків: з темного і світлого боку. Він вивчає, дістає все з середини. І Валерій Шевчук. Це український геній, сучасний живий класик, лауреат Шевченківської премії. Він являється для мене серйозним авторитетом в дослідженні людської природи. Він містик, він дуже філософський письменник.  Його твори, з якими я познайомився, а саме повість «Сповідь» та повість «Мор» — це якраз ті твори літератури, які я спробував би реалізувати в кінематографі. 

Чим ти найбільше пишаєшся у своєму життя?
Тим, що у мене бабуся письменниця і мама письменниця. Я пишаюся тим, що я народився в літературній  сім’ї і тим, що моя бабуся проробила гігнантську роботу  для того, щоб я з’явився на світ. Тобто кармічно, я вважаю, моя бабуся звільниться з кола перетворень Сансари і вийде в якісь вищі простори. 

Чому всі фільми, книги, музика завжди про щось погане або сумне? Чому це завжди резонує краще і запам’ятовується краще, ніж щось приємне та добре?
Дивлячись кому воно запам’ятовується краще.

Бо зараз така тенденція, що люди втікають від реальності. Люди намагаються забутися, вони думають, що вони безсмертні. Вони думають, що темна сторона і горе, і смерть, і боротьба за екологію — що вони знаходяться десь в іншому місці, не в нашій реальності, хоча воно тут, поряд. Якщо людина глибоко намагається сприймати світ, то для неї трагічні твори з трагічним забарвленням завжди будуть знаходити відгук.

Це набагато глибше, ніж якийсь гумор. Хоча гумористичні, сатиричні історії та форми — вони теж дуже повчальні. Ними теж можна розповідати класні історії. Наприклад, Антоніо Лукіч, який є моїм хорошим другом і серйозним молодим митцем в українському кінематографі. В нього дуже класний  авторський стиль подачі історії і діалогу з глядачем. Його форма — це така голка, яка пробиває заскарузлу людську броню і завдяки своїй легкості подачі вона розкриває в людині теж якісь божественні смисли. Я буду намагатися працювати з іншим інструментарієм. Але в тому і унікальність кожного режисера, що він шукає свою форму подачі. Свою голку, якою можна пробитися до серця глядача. 

А що було наймудрішим з того, що ти колись чув чи може самостійно до чогось прийшов? І чому саме воно?
Те, що чув — це цитата Сковороди «Світ ловив мене, та не спіймав». Це говорить про безперервний рух, безперервне намагання віднайти себе і бажання подорожувати в собі, подорожувати в світі. І тим самим досліджувати своє зовнішнє і внутрішнє.
А до чого я прийшов… Це дуже голосно може прозвучати, але якщо вже я говорю про себе, то можливо це момент того, що не треба здаватися і завжди треба вміти стояти на своєму.

Треба бути впевненим у своїх ідеях, бути в фокусі і вміти добиватися цілі. Знаходити в собі ресурс, не опускати руки. Якщо руки опустилися, треба знаходити ресурс їх піднімати.

На яке питання на цьому інтерв’ю ти б хотів відповісти і що б ти на нього відповів? Чи яку тему ти б хотів підняти, яку ми сьогодні не обговорювали?
Дуже складне питання насправді, бо воно збуджує моє его. Зараз я подумаю.

Може воно на це і спрямовано, щоб збудити твоє его?
Ну да. «Яке з останніх відкриттів ти зробив, щоб відкрити в собі щось нове?» Я познайомився з йогою, і для мене йога — це неймовірна система, яка розкриває внутрішній потенціал і дозволяє тобі побачити себе, побачити свої слабкі сторони та пропрацьовувати їх. Дуже раджу спробувати відкрити для себе йогу, тому що це неймовірна система. Але вона потребує дисципліни. Вона виховує дисципліну, виховує ментальні здібності і вона потребує зусиль. І в цьому її прекрасність, тому що йога починає давати результат тільки тоді, коли ти починаєш робити зусилля над собою. Коли одного відомого авторитетного йога, Петрі Райсянена запитали «що найскладніше в йозі?», він відповів: «Найскладніше — це розстелити коврик».  Ось це найскладніше.
Дякую.